Розглянуто актуальні питання формування сучасної системи інституційного забезпечення стійкості на основі екологічної складової в Україні. Зосереджено увагу на розробці концептуальних методологічних положень, спрямованих на створення ефективного інституційного середовища сталого та стійкого природокористування. Метою статті є формування сучасного інституційного середовища природокористування, яке базуватиметься на ефективному поєднанні формальних і неформальних інститутів, що прямо чи опосередковано, за допомогою відповідних інструментів, забезпечуватиме залучення природних ресурсів до господарського обігу. Дослідження проведено з використанням комплексу загальнонаукових та спеціальних методів, що дозволило забезпечити концептуальну цілісність та достовірність отриманих результатів. За допомогою методу абстрактного логічного аналізу сформовано концептуальні методологічні постулати щодо інституційного забезпечення сталості стійкого природокористування. Структурно-функціональний аналіз використовується для вивчення функціональних особливостей інституцій у рамках стійкого просторового розвитку. На основі методу моделювання розроблено схему розподілу інституційних інструментів за компонентами забезпечення стійкості в природоресурсній сфері, визначено та візуалізовано взаємозв’язки між цими інструментами. Новизна роботи полягає в розробці алгоритму реалізації інституційних перетворень щодо управління стійкістю територіальних утворень (за природно-ресурсною/екологічною складовою) з урахуванням європейського досвіду муніципального управління просторовим розвитком. Удосконалено принципи інституційних перетворень в управлінні стійкістю, які мають універсальний характер, з інтерпретацією у сфері природно-ресурсних (екологічних) відносин. Акцентовано увагу на важливості формування багатосуб’єктних корпоративних структур управління територіальним розвитком з використанням сучасних платформних механізмів. Такий підхід дає змогу збалансувати інтереси різних стейкхолдерів — держави, органів місцевого самоврядування, бізнесу та населення та, відповідно, забезпечити консенсус щодо напрямків стійкого розвитку територіальних утворень. У статті також досліджено питання консолідації фінансових ресурсів у природно-економічній сфері та механізми їх ефективного використання для досягнення цілей стійкого розвитку. Запропоновано інноваційні підходи до управління природними ресурсами, зокрема їх капіталізації та залучення до господарського обігу з урахуванням екологічних обмежень. Зроблено висновки щодо перспективних напрямів подальших досліджень у цій галузі, зокрема розробки конкретних механізмів реалізації відповідних інституційних перетворень,оцінка їх ефективності в різних регіонах України, а також вивчення можливостей адаптації міжнародного досвіду управління стійкістю до українських реалій.