Повномасштабна агресія Російської Федерації спричинила для України низку принципово нових потрясінь, адаптуватися до яких вона не мала ні економічних, ні часових ресурсів. Здатність передбачати можливі атаки, швидко оговтатися від потрясінь і адаптуватися до нової реальності (постійні бомбардування, руйнування житла, відсутність електроенергії, мобілізація, відсутність зручного транспортного сполучення з іншими країнами тощо) стала критичною.
Сила та характер воєнних потрясінь визначають нові методи та інструменти їх прогнозування та вимірювання, що надзвичайно складно в умовах неминучого обмеження інформації, як комплексної, так і вибіркової, під час війни. За таких обставин вимірювання фактичного стану системи після початку шоку спирається на моделі та великі дані, тоді як оцінка та прогнозування, насамперед ex ante, спирається на моніторинг, включаючи визначені траєкторії розвитку.
Визначення можливих реакцій на наслідки шоків потребує з’ясування основних аспектів формування та реалізації стійкості (природно-ресурсної, економічної, демографічної, соціально-психологічної), враховуючи їх взаємозв’язки та різні швидкості змін, повноважень і можливостей окремих суб’єктів управління (наднаціональних, національних, місцевих, особистих), у тому числі специфічну роль ресурсів домогосподарств та їхню споживацьку поведінку.
Особливо важливими є масштаб системи та відповідні інструменти реагування, орієнтація на моно- чи багатосуб’єктне управління, механізми координації та формальність/неформальність інституцій. Зокрема, в Україні дуже важливими виявилися неформальні інститути, переважно на місцевому рівні (територіальна оборона, волонтерський рух тощо).